Останнім часом у Дніпропетровську і області спостерігається поява нового покоління письменників, які не йдуть розхожими стежками, а прорубують власний шлях у джунглях літературного процесу.

Одним з них є дніпропетровець Юрій Макаров (не плутайте з київським тезком і однофамільцем).

Що нового він зробив? Власні розповіді наклав на класичні музичні твори, а завершив це ефектним візуальним рядом. Так з’явився оригінальний проект «Асоціації». Ніхто до Юрія не додумався так представити свої прозові роботи, і в цьому перевага нашого земляка.

Зараз Макаров задумав новий відеопроект. Про це і не тільки наша розмова.

— Юрію, чи знайомий ти з київським письменником і телеведучим Юрієм Макаровим? Ви, випадково, не родичі?

— Особисто не знайомий, але, звичайно ж, чув про нього. До речі, у нас з Юрієм і по батькові однакові — ми обидва Олександровичі. Але, попри такий збіг, жодних родинних зв’язків між нами не існує. Що стосується творчості мого тезка, я знайомий з його телевізійними проектами на «Першому національному» — "Культурний фронт" і на "1+1" — програма "Документ". Мені подобається його манера подачі матеріалу та об’єктивний підхід до аналізованої проблеми. Також важливим є той факт, що в програмі "КФ" Юрій торкається нагальних проблем вітчизняного книгодрукування. На превеликий жаль, на Україні ще немає книжкової індустрії, де бренди, як то кажуть, "розкручуються". Адже якщо уважно придивитися, "Гаррі Поттер" — це не геніальна річ, а добре розкручений бренд!

— Які обставини життя вплинули на твоє рішення стати письменником? Чи були якісь "знаки долі", які б вказали на це?

— Моя історія доволі банальна. Я за своєю природою швидше розповідач, ніж письменник. На якомусь життєвому етапі я не знайшов тямущого співбесідника, і тому став записувати свої думки. А більш серйозним поштовхом був курйозний випадок, коли співбесідник таки з’явився. Я розповів йому про деякі свої життєві враження, на що він відповів: "Класний фільм! Як називається і де можна подивитися?". Коли з’ясувалося, що це не фільм і навіть не книга, він просто наполіг на тому, щоб я цю розповідь переклав на папір! Так я стартував.

— Твоя проза містить елемент містики, можна сказати, в ній також підіймаються і моральні питання. Як ти вважаєш, щу сучасний письменник повинен ставити на перше місце: розважальність (включаючи сюди і детективні, фантастичні моменти) або виховально-проповідницьку домінанту, присутню в літературі ще з часів Достоєвського, Толстого, Буніна, Горького? Як ці властивості прози поєднуються у твоїй творчості, і чому ти віддаєш перевагу?

— Мені думається, що в завдання сучасного письменника повинне входити використання усіх перерахованих складових, тільки зробити це треба в максимально стислій формі, бо, враховуючи сучасний ритм життя, часу на читання з кожним днем стає все менше і менше.

Тепер про містику. Ти знаєш, я думаю, що якщо будь-яка людина уважно придивиться до свого життя, то побачить, що немає в ньому нічого випадкового. Кожного ведуть і спрямовують. Тільки деколи не вистачає "зору", щоб зрозуміти і оцінити те, що тобі відкривається. Це може бути киплячий чайник, маршрутка, що проїжджає мимо, пташиний послід, врешті-решт. Знаком, жестом, словом, схваленням або осудом, застерігаючи і благословляючи дії людини, природа може говорити з тобою, з усім навколишнім світом.

— Дніпропетровськ — місто, що не дуже налаштовує на творчість. Можливо, виною тому ізоляція — місто певний час було "закритим". Як зробити, щоб місто все-таки проявило себе гідно і яскраво в творчому плані?

— Творчістю можна займатися де завгодно, навіть в окопі, — це я зрозумів, коли працював над мемуарами діда. Єдиний мінус, що, на превеликий жаль, ми з радістю приймаємо готовий продукт, так би мовити, упакований, принесений на блюді, а почати вкладати в своїх авторів не вистачає рішучості. Ось потім, коли кого-небудь з них відкриють, ми з гордістю відзначимо, що автор ходив тими ж вулицями, бачив ті ж пейзажі, черпав у них натхнення, але поки він «під носом», пробачте, ми його не помічаємо. Але там, де є дві-три ініціативні людини, літературне життя міста закипить — рано чи пізно!

— Юро, скажи, а як прийшла ідея поєднувати зображення (відеоряд), музичну підкладку і твій оригінальний текст? Які кроки послідують в цьому напрямі далі?

— Відповім словами першого ролика: "Ні для кого не секрет, що красива музика народжує в душі людини асоціації". Музика — це хороший, я б навіть сказав — благодатний ґрунт, в який легко кидати "насіння слова". Але людині ще не вистачає образів для того, щоб запустити механізм внутрішніх сил, і механізмом цим є відеоряд. Цілком допускаю, що коли механізм буде приведений у дію, людина може випасти з внутрішніх рамок і вже не бачити і не чути моїх слів, відкривши двері у власний світ, повний теплих фарб і квітучих луків.

У даний момент я працюю над наступним мультимедійним проектом "Класика". Під Музику Часів, а саме: Болеро, Ave Maria та ін. — звучатимуть новели, які я максимально хочу пожвавити, відмовившись від текстової шпаргалки. Аудіоверсія проекту вже готова. Також написаний авторський сценарій фільму, який я хочу знімати в Дніпропетровську. Але для того, щоб цей життєстверджуючий фільм з’явився в умовах фінансової кризи, краху політичних еліт, повинна з’явитися людина або ж сила, зацікавлена у створенні такого фільму.

— Ти видав книгу "Автобус часу. Торт життя". Якою була реакція публіки? Який досвід письменницький і чисто людський ти виніс? Взагалі, чи не здається тобі образливою ситуація, коли в місті-мільйоннику немає жодного видавництва, яке б випускало сучасну літературу і хоч щось оплачувало автору, тоді як у містах з меншим населенням — Львові, Івано-Франківську – таких видавництв десятки?

— Так, один в полі не воїн. Книгу видавав за свої гроші, розраховуючи на те, що коли вона буде в обкладинці, до неї з’явиться інтерес як до бізнес-проекту. По суті, навіщо винаходити велосипед, якщо все вже придумано і можна лише удосконалювати конструкцію? Рукопис — гонорар — книга — реклама — магазин — покупець, і як кульмінація талановитого твору — екранізація.

Але це технічні прийоми, а найголовніше — це спілкування з читачами. Був один курйозний випадок з моїм колегою по роботі. Він придбав книгу швидше з ввічливості, через знайомство з автором, природно, не вважаючи за свій обов’язок її прочитати, типу: "Юра Макаров — чудовий хлопець, але що він може написати?". Минув місяць. Йду по коридору, здалеку бачу маневри: біжить з виглядом, неначе будинок згорів. На питання: "Що трапилося?" — чую у відповідь: "Юро, прочитав! Півночі вчора не спав, поки не «з’їв»! Не думав, що у тебе ТАК вийде!". Заради таких ось емоцій і треба продовжувати працювати. "Коли ти довго стукаєш у двері, вони відчиняться".

Розмовляв Олександр МУХАРЕВ
Фото Дмитра Дроздова