«Ще дитиною я одного разу задивився на нічні зорі. Здається, був тоді у другому класі. Безмежність і холод зоряних тіл притягували і відлякували. Я перед тим читав якісь матеріали з елементарної астрономії, зокрема про безмежність Галактики. І раптом мене пронизало відчуття піщинки у космічній нескінченності». Так у свідомості малого Степана Процюка почали формуватися теми для майбутніх книг есеїв. Найновіша з них — щойно видана — «Тіні з’являються на світанку», а вище наведена цитата з однойменного есею цієї ж книжки.

Есеїстика Степана Процюка — це яскравий приклад доброї європейської есеїстики в її первісному вигляді і розумінні. Це не художні щоденники і не рефлексії на щодень, які прийнято в нинішньому нашому літературному процесі видавати під маркою есеїв. Це не подорожні нотатки і не нотатки на берегах книг. Це інтелектуальні, якоюсь мірою вузькоспеціальні дослідження людської психіки і природи. Однак ми не можемо назвати твори Процюка у цьому жанрі науковими, бо він добре витримує баланс. Не певен, що зі мною погодиться сам письменник, але, будучи його постійним читачем, маю думку, що після поезії він найорганічніше почувається саме в есеїстиці і це його стихія. Він тут максимально вільний і щирий, а відтак, найбільш викристалізувана його письменницька майстерність.

Читаючи Процюкові романи «Тотем», «Жертвопринесення», «Троянда ритуального болю», «Руйнування ляльки», «Маски опадають повільно» ловив себе на тому, що якби забрати сюжетну канву і трохи структурувати ці твори, то з них могли би вийти чудові тематичні есеї.

Чим цікавиться Степан Процюк? Людиною! Але, будучи надміру гуманним і чесним, він не може займатися практичною психологією і досліджувати пацієнтів, а тому об’єктом дослідження письменника став він сам. З одного боку, така відвертість насторожує. З іншого — автор це розуміє: «Коли деякі друзі читали мій есей "Страх смерті", то ділилися сумнівами, чи можна виносити на люди чимало інтимних подробиць психічної автобіографії». Та, по суті, Процюк суттєво спрощує нам життя, говорячи, що у кожного є ті чи інші деталі біографії, які прийнято вважати таємницями, і тому ми носимося з ними, як з писаними торбами. Але насправді це важливо лише для самої людини і найближчого оточення, тоді як ширше коло сприймає ці «таємниці» максимально нейтрально, а отже, може тверезо аналізувати і допомогти комусь чи собі.

Чим цікава книжка «Тіні з’являються на світанку»? По-перше, відразу привертає увагу дизайн, точніше його концепт, якщо такий був, бо сама картинка доволі попсова. Але якщо хто пригадує попередню книгу есеїв Процюка «Аналіз крові», то там на обкладинці вікно, заставлене цеглою, себто без просвітку. Тоді як на обкладинці нової книги прочинені двері, з яких ми бачимо великого яскравого місяця, зоряне небо (чи не з Процюкового дитинства?) і вогні великого міста, якогось мегаполіса з хмарочосами, що сяють барвистими люмінісценціями, і ці барви відбиваються у водоймі. Себто просвіток все ж є, і він у зоряному небі.

По-друге, з часу попередніх книг оновлена біографічна довідка, яку маємо на четвертій сторінці обкладинки і де, окрім всього, читаємо, що Степан Процюк «веде постійний поєдинок зі своїми шкідливими звичками, наприклад, курінням чи бігом. Вважає, що письменник, який не змінюється, повинен кидати писанину. Стверджує, що надто багато написав про страждання людини, — і хоче поміркувати у майбутніх книгах над можливостями її щастя в теперішньому часі».

Варто відзначити, що «Тіні з’являються на світанку» не є однорідним виданням, проте має свою структуру. Книжка містить п’ять різновеликих розділів, і перший з них займає її половину. Він присвячений дослідженню чи не власних комплексів і фобій автора, позаяк психоаналітичні міркування переплітаються з цілими автобіографічними пасажами і напівреальними підсвідомими рефлексіями-мареннями. У другій частині йдеться про конкретних людей: від рідних батьків («Дім, де розбиваються серця»), дядька («Той, хто був невидимкою»), університетської викладачки («Історія одного донкіхотства») до Ніцше («Кров і сльози Фрідріха Ніцше») і Шопенгауера(«Невротик у мантії генія»). Степан Процюк пробує втямити природу тих чи інших вчинків своїх героїв. У третьому розділі порушені конкретні психоаналітичні теми, як-от мазохізм, депресія, мізантропія. Четверта частина — наслідок суспільної комунікації письменника («Золото і мідяки», «Передноворічні вакханалії», «Запах міщанського добробуту» тощо). Найбільш загадковим є заключний розділ, де знаходимо, за жанровим визначенням автора, алегорії. Це суто емоційні рефлексії, розуміння котрих, як на мене, може прийти хіба із застосуванням того ж психоаналізу. Скажу тільки, що крізь призму таких образів, як Лялька й Метелики, можемо розуміти суспільно-політичний стан в нинішній Україні. Відтак, ця книга не конче дає відповіді, але принаймні формулює питання, на які відповідати, як сказав би Процюк, кожному і кожній.