Наказ про введення карантину в установах культури Дніпропетровська змусив керівництво міських театрів на три тижні скасувати показ спектаклів у листопаді. Дніпропетровські підмостки залишилися наодинці з порожніми кріслами. Сподіваючись на швидке відновлення репертуару. Сподівання ці були тим більш вагомими, що на когось міг чекати насичений гастрольний графік. Як у випадку з молодіжним театром «Верим!», що намітив півторатижневий гастрольний маршрут шістьома містами Правобережної України з відправною точкою у столичному Молодому театрі. Візитною карткою цієї поїздки повинна була стати вистава «Голодна кров», присвячена темі голодомору і поставлена за п’єсою місцевих авторів. Про вистави, акторів, театр взагалі і театр у Дніпропетровську — розмова з Володимиром Петренком, художнім керівником молодіжного театру-студії «Верим!».

— Володимире Євгенійовичу, вітаю! Перші питання, природно, на тему карантину. У вашого театру — вимушена перерва. Чим займаєтесь: нудьгуєте, чи репетиції, з огляду на анонсування двох прем’єр, все-таки йдуть?

— Оскільки вистав зараз немає, всі сили у нас кинуто на підготовку до гастролей. Тур з «Голодною кров’ю» по містах України — це буде важка робота, тому що кожна вистава відбуватиметься у новому місті. Але у творчому плані все гаразд — перш за все, це буде прекрасна можливість перевірити можливості театру як виробництва. А ось гастролі у Києві — це відчутніша перевірка на творчу спроможність. Тому що граємо чотири дні поспіль чотири різні вистави. Буде важливо зрозуміти, на що ми здатні перед чужим глядачем. Періодично театр, звичайно, гастролює, але Київ у цьому сенсі буде серйозніше, ніж ті українські міста, де ми бували до цього. Хотілося б вірити, що серйозніше.

— Тобто гастролі відбудуться за будь-якої погоди? І прем’єри, звичайно, теж?

— Гастролі — так. А відносно прем’єр я не став би квапитися. У нас немає жорстких зобов’язань, як у виробництва, відносно кількості прем’єр за сезон. Ми, звичайно, анонсуємо певну кількість нових постановок. Але працюємо над виставою до того часу, поки вона не буде повністю готова до показу. Не готова — не показуємо!

— Але якісь нові постановки протягом сезону все-таки будуть?

— Швидше за все, так. Але скільки буде вистав — точно не скажу. Якщо минулого сезону у нас відбулись три прем’єри одна за одною (жовтень, листопад, грудень), то не факт, що цього сезону все повториться. Я вважаю, для театру набагато важливіша не кількість прем’єр, а якість поточного репертуару.

— У вересні театру «Верим!» виповнилось 18 років. Рішенням міської ради вам було презентовано нове приміщення — будівлю кінотеатру «Салют». Проте непридатність цієї споруди для проведення спектаклів разом з інформацією про відмову адміністрації Палацу дітей і юнацтва подовжувати договір оренди нинішнього приміщення викликає певну тривогу. Будь ласка, прокоментуйте ситуацію.

— Щодо «Салюту». Не можна сказати, що ми отримали будівлю. Ми отримали рішення. Як і інші театри («Крик» і «Театр КВН ДГУ»). Але коли це рішення стане дійсністю — я не знаю. Для того, щоб у будівлі «Салюту» міг працювати театр, потрібно провести серйозну реконструкцію: побудувати театральну сцену, якої там немає; побудувати гримерні приміщення; забезпечити приміщення освітлювальним устаткуванням. Зараз там замість сцени — екран. А для проведення серйозної реконструкції необхідне серйозне фінансування. Коли буде вирішено питання з фінансами, тоді про нове приміщення можна буде говорити всерйоз.

Щодо Палацу. Поки ми залишаємося тут. Засновником театру є міська рада. Будівля Палацу знаходиться в комунальній власності. Тому чіткі гарантії відносно перебування театру саме в цьому приміщенні нам надані. Можете не хвилюватися.

— Статус театру «Верим!» — молодіжний. Можна пригадати Київський Молодий театр, можна — московський РАМТ (Російський академічний молодіжний театр). У кожному з театрів, що проголошують себе молодіжними, ця «молодіжність» трактується трохи по-своєму. Для якої молоді працюєте ви? І чи лише для молоді?

— Не лише. Але це як у випадку з мультфільмами: для дітей треба працювати так само, як для дорослих, тільки краще. Те ж саме і з молоддю. Працювати для молоді — означає працювати для всіх. Молодь — це та частина суспільства, яка найактивніше налаштована на сприйняття нової інформації, на здобуття нового досвіду. Візьмемо прем’єру «Чайки» у нашому театрі. Глядач, обтяжений традиційним сприйняттям, до якихось нових підходів у цьому спектаклі виявився не готовий. Звичайно, потрібно дотримуватись традиції і поважати її. Але ідеальний глядач для мене — це той, хто здатен до сприйняття нового. Хоча, знову ж таки, новизни без пошани до автора я не приймаю, тому вважаю за необхідне її дозувати. Що ще відрізняє молодого глядача? Психічний темпоритм. Кліпове мислення — цей термін вже приївся, але від нього нікуди не подінешся. Молодіжний театр — це театр динамічний, жорсткий і трохи цинічний — в лапках, звичайно. Я припускаю, що в більшості випадків глядач прийшов у театр відпочити. Не залучитися до мистецтва — відпочити. Ясна річ, що я йому цього не дозволю. Але поманити його цією можливістю, аби далі, непомітно для себе, він сприйняв спектакль з усією серйозністю, — такий хід цілком допустимий.

— І якраз у резонанс до Ваших слів. Днями мені потрапила на очі стенограма московської конференції, що була присвячена питанню: «Театр і молодь». Там серед інших пролунала думка, що молодіжному театру необхідно знаходити спільну мову з молоддю, граючи на полі масової культури, бо інакше виникне ризик втрати контакту. Але зворотним боком такої гри, на думку учасників конференції, є небезпека вдатися до загравання з молоддю. Як Ви вирішуєте цю дилему?

— Тут важлива міра художнього смаку. Майже як на зимовій рибалці. Можна піти по льоду далі і зловити більше риби. А можна і провалитися. Кожен режисер в даному випадку визначається сам. Для когось наша «Чайка» — абсолютно безглуздий спектакль. Для когось — цілком чеховський. Але він побудований у вигляді своєрідного діалогу з масовою культурою. І без будь-якого загравання. Це швидше умовність, елемент ігрового театру.

— Ваш театр оголосив про початок довгострокової акції «Лабораторія сучасної драматургії», одним із результатів якої стала вистава «Голодна кров». Наскільки повний Ваш «завлітовський портфель» п’єсами сучасних авторів? Чи «Голодна кров» так і залишилася виключенням на загальному фоні?

— Власне, акція і затівалася для того, щоб знайти таку п’єсу, як «Голодна кров». І п’єсу було знайдено. Але повноцінною „лабораторією” цей проект не став. Я готував і виносив його на розгляд Обласного управління культури, але він вимагав відповідного фінансування. Річ у тому, що в рамках даного проекту драматурги повинні приїжджати до Дніпропетровська, жити тут 2–3 тижні і разом з трупою брати участь у репетиціях, обговоренні. Якщо виникне необхідність — щось переробляти. До речі, щодо перероблення. З авторами «Голодної крові» це вийшло. Нам був представлений один варіант, але в ході співпраці він був змінений з урахуванням наших побажань. Але сказати, що оголошена акція принесла театру ще хоч би 3–5 п’єс, на жаль, не можу. Ось зараз у мене, припустимо, є замовлення на низку актуальних тем, які були б мені як режисерові цікаві. Але як отримати бажаний результат — не знаю.

— На тій же конференції «Театр і молодь» було сказано, що у драматургії зараз відсутній необхідний рівень художнього узагальнення. Є зліпок з сьогодення, а не талановите осмислення.

— Загалом, так. Мені як режисерові пропонується фотографія, натуралістичний зліпок. Звісно, і з фотографією можна працювати. Мені, наприклад, сьогодні дуже цікаво було б поставити п’єсу, в якій на сцені зустрілися б два ветерани війни, що воювали по різні сторони. Це дуже важлива тема для нашої країни. Тому що їх, ветеранів, ніхто, окрім мистецтва, не примирить. У нас у репертуарі є «Голодна кров», присвячена голодомору, і є «Рядові», присвячені Великій Вітчизняній. І у моїх 30-річних хлопців, що грають у цих виставах, ці теми якось сходяться. А у більшості населення — не сходяться. Ці теми не вирішені через серце. І поставити таке питання — завдання мистецтва.

— У такому ключі вирішена і «Голодна кров» — на стику?

— Так, вона — нічия.

— Чи збираєтеся ви відходити у бік «залишених Богом» персонажів театру абсурду? Або продовжувати експерименти з класикою — як у «Чайці» і «Доходному місці»?

— Ми зараз готуємо виставу за повістю Валентина Распутіна «Останній строк». Це «деревенская проза», 1970-і роки, але для мене зараз актуальніше за цю тему немає нічого. Коли ми ставили «Чайку», то для мене нічого не було актуальніше за «Чайку» і ті проблеми, якими ми хотіли зачепити глядацьку залу. Можливо, ці проблеми, акцентовані нашою постановкою, глядачем до кінця не відчуті. Значить, треба працювати. Але актуальною може бути будь-яка п’єса. Головне, аби в ній було «зерно».

Щодо театру абсурду. Я ставив Іонеско. Два або три рази. «Лису співачку» і «Король вмирає». Це були проекти французькою мовою з франкомовними студентами Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Це були актори-аматори, але вистави ці на «ура» пройшли у Франції. Я вирішив «Лису співачку» через Станіславського, тобто персонажі, на відміну від авторського задуму, розуміли, про що говорять. Французи були у стані творчого шоку. Але, чесно кажучи, цінність абсурдистів мені здається завищеною. Мені цікаво працювати з чітко збудованою драматургією, яка позбавлена хаосу і прагне до закінченості, — з тим же Островським, Шекспіром, Вампіловим. Драматургія абсурду мене не цікавить.

— У щоденнику Тарковського є запис: «Актори — дурнн. Жодного разу не зустрічав розумного актора. Добрих, злих, самозакоханих, скромних… Розумного — жодного разу. Один раз лише бачив — у "Суничній галявині" Бергмана. І той виявився режисером». Актори — це хто?

— Тарковський писав так, а класик української режисури Лесь Курбас висловлювався із цього приводу набагато образливіше. Що стосується мене, то я вважаю, що сучасний театр, і молодіжний у тому числі, передбачає розумного актора. Але розумного в якому сенсі? (Ми все-таки не професуру виховуємо!) Актор повинен розуміти, про що він говорить. І розуміти на прикладі кращих зразків драматургії. Припустимо, монолог Клавдія. Чи «Бесіди з Сократом». Розуміти. На рівні теми, проблем і варіантів рішення. Сьогодні це рідкість, та і взагалі це рідкість. Але сучасний режисер буде саме цього вимагати від актора. Тому що в театр приходить не лише непідготовлений глядач, але й глядач розумний. І я за розумних акторів. Сподіваюся, мої актори тією чи іншою мірою такі або принаймні хочуть такими бути.

— Ви буваєте присутні практично на всіх виставах вашого театру. Що таке глядацька зала? В який бік змінювався глядач за 18 років існування театру?

— Змінюватися глядацька зала стала в останні 3–4 роки, коли театр став більш відвідуваним. До цього аудиторію театру складали переважно однодумці. Але грати лише для однодумців — нецікаво. Немає можливості переконувати. Останнім часом відвідуваність істотно зросла. З’явився глядач, який не проти під час спектаклю випити пляшку пивця. «Верим!» — демократичний театр, і публіка у нас різношерста. Хоча, в порівнянні з іншими залами, в цілому у нас дуже розумна зала. Можна сказати, що у нас дуже хороший глядач. Аншлаг на останній «Чайці», наприклад, для мене загадка. Переважно молодь приходить і дивиться. Інколи навіть затихає.

— Володимире Євгенійовичу, Ви буваєте в театрах Дніпропетровська? Чи збираєтеся на прем’єру «Табу» за «Крейцеровою сонатою» Толстого в театрі одного актора «Крик»?

— Буваю. Глядач у кожному з міських театрів свій. У мене цілісне враження залишає лише театр «Крик». Щодо прем’єри — не думаю. Але спектакль подивлюсь.

— Що таке театральна критика? Чи потрібна вона взагалі? Чи можна назвати критикою те, що Ви читаєте про театр «Верим!» у місцевих виданнях і в Інтернеті?

— Дуже серйозне обговорення було влаштоване під час поїздки театру навесні на фестиваль «Балтийский дом. Встречи в России» до Санкт-Петербурга. У нас в місті інколи зустрічаються цікаві відгуки. Театр потребує критики, і у нас багато нерозкритикованих акторів, нерозкритикованих моментів. Критика в даному випадку — як ланка в екологічній системі: мають бути зайці, мають бути і вовки.

— Нещодавно на одному з форумів зустрів цікаве побажання: «Непогано було б, аби у "Верим!" поставили "Будинок, де розбиваються серця" Шоу, але роль капітана Шотовера зіграв Михайло Мельник, причому спеціально для нього вона має бути перекладена українською мовою. По аналогії з "Гамлетом" Михайла Чехова, поставленим у 30-х роках в Литві». Як Вам такий альянс?

— Будь-які альянси можливі, якщо в цьому є сенс. У нас був альянс з Людмилою Вороніною в «Около любви». Але там драматургія його диктувала. З’явиться необхідність — можливий буде і альянс з Мельником. Але мені все ж хотілося б попрацювати з ним у жанрі моноспектаклю. Як режисерові. Тому що акторові така співпраця необхідна. Тим більше що у мене навіть є твір на прикметі — спеціально для Михайла Васильовича. Це «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Я вважаю, що цю річ він міг і повинен був би зіграти. Я поставив би її у себе, але це — проза, а не драма, значить, вимагає серйозної переробки. А ось для монотеатру це був би чудовий хід.

Олександр ЛАБУЗОВ